Не відкладай добро на завтра
Не можу забути, як напередодні Різдва, величного свята усіх Християн до мене звернулася жінка з проханням допомогти залучити кошти для порятунку її 15 літньої племінниці (відмінниці та вундеркінда), батьки якої вже продали все майно, щоб оплатити чергову хіміотерапію й операцію. Такі звернення звична справа для тих, хто причетний до діяльності благодійних фондів. Було складено і розміщено прес-релізи в електронних ЗМІ й заплановано розпочати доброчинну кампанію, одразу після Різдва, щоб до Водохреща зібрати хоч якусь суму. Але на третій день свята пролунав дзвінок. І стомлений від болю голос сповістив, що будь-які дії для порятунку життя доброї людини – марні. Ми запізнилися.
Життя дорослих людей стрімко несеться. Щодня ми заклопотані р
ізними важливими та дріб’язковими справами. Щохвилини ми бомбардовані тисячами інформацій, яка доноситься до нас з телеекрана, радіо, урізноманітнених рекламою вулиць. Вуличний гамір і побутова суєтність перетворює нас на приймач різностей і вириває у нас час на роздуми про своє життєве призначення та покликання. Урбанізація перетворила мільйони людей на частини матриці, в якій людські істоти рухаються у ритмі транспортного руху, автоматично лягає спати, щоб вранці встати і бігти на роботу, механічно виконати покладені на нас завдання, потім бігти з роботи до дому де під телевізійні фільми чи передачі та скромну розмову з домашніми приготувати чи спожити вечерю. І так щодень. Вихідні також до автоматизму однакові (безсвідомо відіспатися, щоб мати сили для продовження праці). У нас, наче все сплановано. Все несеться, часом з відхиленнями від наміченого графіка чи планів, але беззупинно. Незалежно з досягненнями чи провалами ми мчимо на зустріч майбутньому.
Ми ведемо себе так, наче завтра, або в найближчому майбутньому ми досягнемо чергової сходинки і от тоді зможемо дозволити собі...
Скільки раз ми себе мобілізуємо, втішаючи тим, що після того як буде зроблено, або прийде літо, чи закінчиться зима (не кажучи що має статися з наступного тижня)?
У цьому матричному русі ми нерідко втрачаємо себе і здатність відреагувати на прохання чи потреби інших. Це не байдужість. Це заглушливий рух в ілюзії псевдоціннісних потреб.
Лише трагедія найближчого оточення чи збій у власному здоров’ї, або крах нашої діяльності під впливом глобальної економічної кризи примушує нас зробити зупинку і отримати коротке “прозріння”.
І несподівано ми починаємо усвідомлювати, що людина є смертною і наше фізичне існування може будь-якої миті припинитися. Це може статися так швидко і так несподівано, що у нас більше не буде ніколи можливості віддати борги, доробити недороблене, висловити бажане своїм близьким, спокутати гріх, зробити добро комусь іншому.
А робити добро іншим так потрібно для нас самих. Бо саме добро в стосунку до ближнього приносить нам душевне заспокоєння та радість.
Але ж добро і зло такі близькі, а межа така невиразна, що без роздумів про те що є творенням добра, що дійсно допомагає, а не створює ілюзію допомоги ми не маємо шансів розібратися.
Творячи добро іншим ми відкриваємо себе для себе. Ось чому роблячи добро наше серце наповнюється радістю. Слухаючи голос серця, маємо допомогти тим, хто в потребі. І робити це слід вчасно. Бо завтра, коли ми також потребуватимемо (хто застрахований від такого?) – нам також можуть допомогти. Та могутній закон Природи, Закон перетворення енергії діє так, що той хто творить добро – не потребуватиме милостині.
Головне не відкладати добро назавтра.
Життя дорослих людей стрімко несеться. Щодня ми заклопотані р
ізними важливими та дріб’язковими справами. Щохвилини ми бомбардовані тисячами інформацій, яка доноситься до нас з телеекрана, радіо, урізноманітнених рекламою вулиць. Вуличний гамір і побутова суєтність перетворює нас на приймач різностей і вириває у нас час на роздуми про своє життєве призначення та покликання. Урбанізація перетворила мільйони людей на частини матриці, в якій людські істоти рухаються у ритмі транспортного руху, автоматично лягає спати, щоб вранці встати і бігти на роботу, механічно виконати покладені на нас завдання, потім бігти з роботи до дому де під телевізійні фільми чи передачі та скромну розмову з домашніми приготувати чи спожити вечерю. І так щодень. Вихідні також до автоматизму однакові (безсвідомо відіспатися, щоб мати сили для продовження праці). У нас, наче все сплановано. Все несеться, часом з відхиленнями від наміченого графіка чи планів, але беззупинно. Незалежно з досягненнями чи провалами ми мчимо на зустріч майбутньому.
Ми ведемо себе так, наче завтра, або в найближчому майбутньому ми досягнемо чергової сходинки і от тоді зможемо дозволити собі...
Скільки раз ми себе мобілізуємо, втішаючи тим, що після того як буде зроблено, або прийде літо, чи закінчиться зима (не кажучи що має статися з наступного тижня)?
У цьому матричному русі ми нерідко втрачаємо себе і здатність відреагувати на прохання чи потреби інших. Це не байдужість. Це заглушливий рух в ілюзії псевдоціннісних потреб.
Лише трагедія найближчого оточення чи збій у власному здоров’ї, або крах нашої діяльності під впливом глобальної економічної кризи примушує нас зробити зупинку і отримати коротке “прозріння”.
І несподівано ми починаємо усвідомлювати, що людина є смертною і наше фізичне існування може будь-якої миті припинитися. Це може статися так швидко і так несподівано, що у нас більше не буде ніколи можливості віддати борги, доробити недороблене, висловити бажане своїм близьким, спокутати гріх, зробити добро комусь іншому.
А робити добро іншим так потрібно для нас самих. Бо саме добро в стосунку до ближнього приносить нам душевне заспокоєння та радість.
Але ж добро і зло такі близькі, а межа така невиразна, що без роздумів про те що є творенням добра, що дійсно допомагає, а не створює ілюзію допомоги ми не маємо шансів розібратися.
Творячи добро іншим ми відкриваємо себе для себе. Ось чому роблячи добро наше серце наповнюється радістю. Слухаючи голос серця, маємо допомогти тим, хто в потребі. І робити це слід вчасно. Бо завтра, коли ми також потребуватимемо (хто застрахований від такого?) – нам також можуть допомогти. Та могутній закон Природи, Закон перетворення енергії діє так, що той хто творить добро – не потребуватиме милостині.
Головне не відкладати добро назавтра.